Щиро вітаємо Чирук Олександру Валентинівну ученицю  10-А класу за зайняте ІІ місце у всеукраїнському  літературному конкурсі “Teen Writers”.

Останнє бажання

Коли не знайдеться вже стежки життя,

Обіцяю – згадаю все.

Розкручу спіраль, 

розірву все до шматочка,

пущу писк стухлих легень.

Я не знайду собі місця, 

його затишок пропікся вогнем,

спустошився слізьми, застиг смолою, лягши під камінь довіри…

Дні стають витривалими, ночі безхмарними.

Ліси заспокоють села.

Люди – душі.

А я – смерть.

Не буде більше покаянь,

карма повна – готівка вичерпана.

Картка не дійсна, не оплатить мої гріхи.

Тоді сенсу з неї нема, викиньте на вітер.

Брехати, вмію, точно – це видно.

Всі вірять)

Якщо бачать схід сонця, але це вже не воно.

Зупинити час – важко.

Не всім вдається.

Він зупиняється в одну мить, 

коли тривалий пульс зникає безслідно.

Тоді уже все, ролі зіграні. 

Фільми завершені, оцінки поставлені. 

Відгуки теж)

Мірки значущості – не існує.

Її суть не чіпляє нікого.

Усе робить, отой залізний чемодан.

що вміщає усе, від зневіри до розцвітання, 

обрамлений кайданими скутості. 

Їх відкриє смерть.

перерахує ребра залишені, 

розціпить ланцюги засмаглії на чорному світі, 

і викине геть.

Вона згубить усі перемоги й поразки, 

засуне в глухий ящик усі радощі й зітхання, 

розкидає мої спогади на застелених пухом блаватних хмарах, 

розвіє у піску самотнім подихом вітру, 

точно стре їх з моєї короткочасної пам’яті, 

щоб зробити з мене скульптуру.

Яка не має душі,

не відчуває запаху дому,

не плаче, не сміється. 

Застигає у позі пітьми…

Зловтішайся, над мною, такою дурною…

Лишай на мені свої лякала.

Мені не тяжко, усі страхи залишені.

Я лиш хочу одного…

Відчути на собі останній подих весни,

Її конвалії пахучі на волоссі,

Шум водограю у душі…